bsnKrisengebiete

Київ – військові злочини як приховані у відеогрі об′єкти

«Завтра їду до Києва, поїдеш зі мною?» – питає мене Фіделіс Клоер, який вже 30 років конструює, виробляє і розповсюджує броньовані машини. Це звучить трохи спонтанно, але чому б ні?

Наступного ранку все було спаковане і ми сиділи вже в авто, щоб вирушити в бік України. При цьому особисті речі займали в багажнику найменшу його частину. Здебільше багажем були жилети та шоломи для нас та наших колег, які до нас поїхали до України без необхідного спорядження. Після коротких вагань вирушаємо. Торби і валізи зайняли місце впритул до передніх сидінь автомобіля. Шлях від Берліна до Львова займає щонайменше 11 годин. Дорога до польсько-українського кордону не була насиченою на події. Запам′яталася тільки невеличка черга з приватних авто. Крім нас були помітні ще декілька машин з пресою, а також рятувальні машини.

В протилежному напрямку постійно бачимо маленькі групи біженців. Переважно це матері з дітьми. Українські прикордонники супроводжують їх до кордону, де передають польським колегам, які пропонують людям гарячий суп, поки вони очікують шатл-буси. Якогось чоловіка літнього віку, якому важко самостійно рухатись підтримуючи підводить до кордону українська прикордонниця і передає його польському колезі. Сумно дивитися, як цей старенький вимушений долати шлях до іншої країни сам. Але також приємно бачити, що йому в цьому допомагають люди.

Перехід кордону складається з виїзду з Польщі і паспортного та митного контролю в Україні. Виїзд відбувся без проблем, а під час в′їзду були перевірені наші паспорти багаж піддався візуальній перевірці. Все зайняло не більше години, що при нинішній ситуації вважається дуже швидким. В 21.30 ми дісталися нашого готелю у Львові, лише за 30 хвилин до початку комендантської години, яка триває до шостої ранку.

Ще перед виїздом ми встановлюємо мобільні додатки, що мають сповіщати нас про повітряні тривоги. І вони почались, як тільки ми зайшли в наші готельні кімнати. Сирени міста завили. Але здавалося, що це нікому не заважає. Ніхто не вибігає з готельних кімнат, ніякого руху на вулиці не помітно. Людина звикає до всього. Таким чином і ми лишаємося в своїх кімнатах і не йдемо до сховища.

Під час нападу в тебе не залишається багато часу на реагування. Ми вирішуємо спати повністю одягненими і трохи вагаємося чи варто спати у взутті чи ні. З огляду на ситуацію у Львові це не було потрібно, але в інших районах конфлікту, які ми відвідали пізніше, вирішальними були секунди, щоб встигнути дістатися бомбосховища. Жилети і шоломи лишаємо під рукою, щоб встигнути їх швидко підхопити покидаючи приміщення. Медичне спорядження закріплено на жилеті. Тут немає бункерів, люди просто ховаються у підвалах, які вочевидь не врятують у випадку прямого потрапляння але захистять від уламків стін та вікон, що розлітаються навсібіч.

Львів

Місто Лева само по собі прекрасне з його невеличкими провулками, затишними кав′ярнями, невеличкими магазинами та величезними торгівельними центрами. Молодь зайнята фотографуванням себе на фоні екзотичних кавових варіацій, люди похилого віку пліткують про повсякденне життя, якийсь гід намагається запропонувати свої туристичні послуги.

Без будівельних укріплень і барикад із мішками з піском, що зустрічаються на кожному кроці, Львів міг би вважатися цілком звичайним містом. Але дуже швидко звикаєш до протитанкових перешкод, до значної кількості військових і місцевих підрозділів цивільної оборони. На вулицях взагалі панує пересічна буденна атмосфера.

Посеред пішохідної зони під відкритим небом бачимо виставку присвячену викраденим і вбитим журналістам.Черговий доказ того наскільки важлива їх діяльність для суспільства.

Трохи неподалік є імпровізована майстерня, що виготовляє бронежилети з військової здобичі. Там розбирають захоплені російські вантажівки, що мають листові ресори на задній осі. Ці листові ресори розпилюються на шматки однакової довжини та зварюються разом, утворюючи пластини розміром 25×30 см – стандартний формат для захисних пластин бронежилетів на Заході. Під час випробувань солдати стріляли в ці пластини, щоб перевірити їх, пластини витримали. Тут війна раптом зовсім близько.

Зі Львова до Києва

Розстріляний, але й надалі на службі Збройних Сил України

Подорожі зі Львова до Києва передувало ретельне планування маршруту. Місцеві водії надали нам точні вказівки якими саме маршрутами нам треба рухатися, через які міста та контрольно-пропускні пункти варто проїхати і де заправлятися. Це був складний процес, що завершився планом, по суті дорожньою картою ралійного водія. «Це займе щонайменше десять годин, а комендантська година розпочинається о 21:00. Тож плануйте виїзд не пізніше 10-ї ранку».

Ми дотримуємося рекомендацій, стартуємо вчасно з достатньою кількістю палива в баку та із запасною каністрою, щоб мати можливість проїхати в аварійній ситуації, не зупиняючись на заправку. Дорога по одній смузі в кожен бік, тільки іноді – по дві. Чим ближче ми до Києва, тим рідшим стає рух. Від Житомира слід керуватися дорожньою картою. Ми говоримо з солдатами на місцевому КПП, які кажуть, що ми вже можемо їхати по шосе E40, самим коротким і прямим маршрутом. «Ви перші, хто проїжджає сюди. До вчорашнього дня дорога ще піддавалась обстрілам. Але будьте уважні та прислухайтеся до наших колег. Нічого не чіпайте, тут ще можуть бути мін-пастки. Всього найкращого!» — пояснюють нам військові. 

Ми вирушаємо коротшим і найшвидшим шляхом, але вдягаємо бронежилети та шоломи, щоб відчувати себе в безпеці. Українські силовики перевіряють наші посвідчення на деяких блокпостах і проводять нас через завали та повз небезпечні місця, бажаючи всього найкращого та попереджаючи, які райони безпечні, а які – ні.

Енно Ленце і Фіделіс Клоер

Те, що відбувається в найближчі години, нагадує голлівудські художні фільми-антиутопії. По дорозі нам зустрічаються довгі колони українських військових, що рухаються на важкий техніці. Солдати часто сидять на танках або їдуть на приватних автомобілях, які виглядають як підбиті. Іноді важко уявити, що ці машини все ще здатні рухатись.

Танк та вантажівка після бою

Далі ідуть зруйновані мости та дороги, дорожні бар’єри, пошкоджені танками, міни та трупи. У кількох місцях бачимо знищені приватні автомобілі. Простріляні так, що нагадують друшляк. За ними лежать трупи людей, які мабуть шукали порятунку і прихистку, але не змогли його знайти. Зрозуміло, що це цивільні.

Обгорілий труп біля розстріляної та спаленої автівки

Увечері, переглянувши зроблені фотографії, виявляємо на них все нові й нові ознаки звірств російської армії. Військові злочини, як приховані в відеогрі об’єкти. Іноді вся проїзна частина була заповнена зруйнованими автомобілями та їх частинами, так що їх важко було об′їхати.

За шістдесят кілометрів від Києва нам довелося чекати, поки підірвуть знайдені боєприпаси. В одному місці ствол танка лежав просто на дорозі. А гусениці від нього – приблизно в двадцяти метрах далі. Решта танка лежала перевернута поруч. Дивлячись подібні сцени в кіно, вважаєш їх нереальними або скомбінованими. Як танк, вагою в кілька десятків тон, може злітати так високо? Тут ви можете пересвідчитись, що це все абсолютно можливе.

Перевернутий танк

Ближче до Києва, десь під Бучею, подекуди зустрічаємо інших журналістів, які доїхали сюди з Києва. Досить відразливе видовище, коли бачиш представників преси перед розбитими автомобілями з селфі-палицями, коли вони намагаються знайти найкращий ракурс і вмістити в кадр труп та танк, баланс між власною безпекою та гарним знімком. 

Це може здаватися черствим і нечутливим для стороннього, але для цих людей це буденність. Їхнє завдання — відобразити всю ситуацію в одній картинці. Вони дбають про те, щоб люди, сидячи вдома, розуміли, що тут відбувається. Це також включає вміння сфотографувати труп без показу огидних деталей. Треба доносити інформацію про військові злочини, що були тут вчинені, до кожної оселі в Німеччині і без зайвого пієтету. Я не заздрю ​​цим людям в їхній роботі.

Нам вдалося дістатися нашого готелю в Києві до початку комендантської години. Незабаром після того, як ми проїхали цю ділянку траси, її закрили для руху на два дні для прибирання.

Київ

Пам′ятники захищені мішками з піском (внизу справа)

Шість годин знадобилося ще нам, щоб дістатися до блокпосту на околиці Києва. «Стій, пароль?» — запитав нас на ньому солдат. Ми розгублено подивилися один на одного. «Пароль!?» – «Так! Пароль!» — повторив він. Ми все ще не знали, що сказати. «Слава Україні!» – підказав він нам зі сміхом і дозволив проїхати. Тож знову настав час жартів. Але ж майже відразу нас привітала й повітряна тривога. Однак це знову було проігноровано всіма навколо. Тож і ми зробили те ж саме.

Місто захищене як середньовічна фортеця. Протитанкові загородження, кулеметні позиції через рівні проміжки часу, важка будівельна техніка в якості блокпостів. Це оборонне кільце розтягнулося на кілометри. Навіть на танку сюди було б нелегко заїхати, тим більше, що в навколишніх багатоповерхівках є хороші вогневі позиції для бронебійних ракетних установок. Вулиці відносно порожні, більшість магазинів зачинені.

Статуї і пам′ятники висотою більше десяти метрів захищені від потраплянь нескінченними вежами з мішків з піском. Цілими днями волонтери наповнювали, складали та скріплювали ці мішки. Картини цього дійства обійшли весь світ. Треба не тільки вижити, а й зберегти мистецтво та культуру.

США попереджали

Знищені російські танки перед українським магазином тракторів

Спецслужби США неодноразово попереджали світ про майбутню війну. Для цього їм довелося пожертвувати деякими цінними джерелами інформації. Але США відчували, що дуже важливо, щоб усі були підготовлені. Російський уряд відчував себе спійманим на гарячому і не почав атаку в запланований день, аби не підтверджувати американські дані. Замість того, щоб визнати це досягнення спецслужб, багато хто в Німеччині насміхався з цього. Начебто американці навіть не змогли передбачити точну дату.

Також, із задоволенням відзначалось, що десятиліттями згадується про зброю масового знищення в Іраку, якої на той час більше не існувало. Однак це не була інформація від спецслужб, що попереджали про війну в Україні. А Саддам Хусейн, до речі, мав зброю масового знищення, застосував її і вбив десятки тисяч мирних жителів. Це було трохи раніше в Халабджі, у 1988 році. Тим не менш, для багатьох задоволення від можливості насміхатися над повідомленнями було важливішим, ніж прислухатися до цих попереджень.

США більше не оприлюднюють таку інформацію. Їхні джерела інформації викривали, з них кепкували, але ніхто не реагував. Тож навіщо їм зараз інформувати громадськість?

Журналісти та їх готелі

Ми заселилися в той самий готель, де розміщувалися і інші великі редакції. Це має сенс з урахуванням нічної комендантської години. Разом із тим час можна використовувати вночі для розмов один з одним, замість того, щоб лежати на самоті в кімнаті. В райони бойових дій новинні агентства США зазвичай прибувають першими. CNN, Sky, Fox, а за ними й британська BBC. ARD ще не було.

«Але у вас є Ронцгеймер, який тримає прапор від німців!» — жартує американський колега. Він має на увазі Пола Ронцгеймера з агентства Bild, який завжди приходить одним із перших і повертається одним із останніх.

Але тут зустрічаються й інші продюсерські компанії, агентства та фрілансери. Великі телекомпанії США зазвичай зупиняються у великих готелях з доброю репутацією. Серед звичайних вимог – аварійне електропостачання, стабільний інтернет та високий дах у центрі. Басейн також важливий. Не для купання, а для зберігання води на випадок обвалу водопроводу. Бо ви можете кип’ятити і пити воду з басейну тижнями. Інші журналісти автоматично прямують до готелю, де вже є багато їх колег. Редактори з меншими бюджетами сплять у навколишніх готелях або приїздять тільки на день.

Це часто дає оманливу картину про журналістів, які сидять у фойє розкішного готелю в зоні бойових дій і працюють звідти. Атмосфера широка і дуже дружня. Неважливо, наскільки редакційні команди конкурують, чи як колеги лаються один із одним вдома: усі тут ставляться один до одного по-дружньому. У різних проблемних місцях світу часто можна побачити одні й ті самі обличчя. Люди обмінюються контактами та інформацією, попереджають один одного про небезпечні зони, рекомендують хороші кафе або просто проводять вечори разом. Здебільшого вас зустрічають щирими обіймами.

От і колеги із CNN запросили нас відвідати їх студію та поспілкуватися з зірками та ветеранами репортажного жанру. Цікавим також є контакт із охороною, що оточує журналістів. Цілі бригади водіїв, охоронців та ситуаційних аналітиків ділять кімнати в готелі, шо переобладнали під офіси. Інформація надходить на ряди моніторів і карт, як у військовому ситуаційному центрі. Використовуються зашифровані двосторонні радіоприймачі, супутникові телефони, а також засоби відстеження людей і транспортних засобів. Групи безпеки різних новинних агентств також перебувають у тісному контакті. Жодних ознак конкуренції. Зрештою, у всіх одна мета: безпечно повернути своїх підопічних додому.

Закулісся від CNN

Перед дверима готелю вишикувалися броньовані позашляховики. Прямо серед них бачимо і Фіделіса Клоера, бо він також постачає ці транспортні засоби медійним компаніям впродовж тридцяти років. Зазвичай він зупиняється в тих же готелях, що й вони. Фіделіс спілкується зі своїми існуючими та потенційними клієнтами, оглядає транспортні засоби, що були доставлені, й самостійно оцінює ситуацію. Оскільки ми часто з різних причин потрапляємо до тих самих місць, ми часто подорожуємо в ці райони разом. Його оточують силовики, які відчайдушно шукають транспортні засоби. «Я намагаюся зв’язатися з тобою впродовж кількох днів. Добре, що ти зараз тут!» — каже татуйований, високий, широкий, бородатий чоловік і пробивається до нього. «Ніхто не передбачав, що війна почнеться зараз. Я зроблю все, що можу», — сміючись відповідає Фіделіс Клоер, перш ніж обговорити потреби клієнта та потенційні поставки.

З даху готелю все місто як на долоні. «Але не лізьте туди, це нервує українців», – застерігає колега. З даху також можна дивитися на навколишні урядові будівлі або підглядати, звідки стріляють зенітні установки. Важлива інформація для російських шпигунів. Особливо в такій жорсткій і жорстокій війні, як ця, балансування між захистом інформації та забороною її є дуже складним. Журналісти часто змагаються за те, хто перший повідомить найкраще досліджену історію на раніше невідому тему. Як гонка в спорті. Той, хто посідає друге місце – головний аутсайдер. З іншого боку, існує також інформація, яку з поважних причин не доносять до широкого загалу.

Наприклад, якщо гинуть журналісти, їхні дані не оприлюднюються, доки не повідомлять родину. Коли кілька тижнів тому на двох журналістів напали і один із них був убитий, його колега, не знаючи цього, дав інтерв’ю з травмпункту. Деякі з його колег не могли не написати йому публічно в соціальних мережах, що його колега вже помер. Вони просто хотіли стати «Першими», не звертаючи уваги на другу жертву чи на його родину.

Українська армія попросила не повідомляти в режимі реального часу про пересування військ тощо. Це означає, що ви не фотографуєте військові колони, щоб їх твітнути, і ви не транслюєте обстріл міста в прямому ефірі, тому що тоді ви можете відкрити ворогу позиції протиповітряної оборони за допомогою телевізійних зображень. Зазвичай місцевим відомо, де облаштована протиповітряна оборона, де встановили тимчасові казарми, яка крилата ракета і чому влучила в якусь будівлю. Але про це не говорять публічно.

По закінченню бойових дій ця інформація змішується з місцевими чутками і плітками. Це називається «туманом війни», в якому інформація подається розмитою і деякі речі ніколи не проявляються чітко.

Київ зараз

Якщо зараз вийти на прогулянку вулицями української столиці, це буде нагадувати різдвяну прогулянку в Німеччині. Іноді навіть зривається сніг, він не тримається. Ви зустрінете небагато інших людей, які безцільно прогулюються містом. Більшість магазинів закриті. Лише час від часу функціонують бари, кафе чи невеликі продуктові магазини. Тут дуже тихо, більшість людей зовні — це охоронці та журналісти. Незважаючи на те, що зараз Путін відправляє свою армію до Краматорська, багато місцевих аналітиків припускають, що Київ знову може бути атакований.

Путіну потрібне відчуття успіху, яким він може поділитися в національний день пам’яті і перемоги над нацистським режимом 9-го травня. «Можеш глибоко видихнути, але не розслабляйся» – такий зараз девіз. Ніхто не хоче передбачати, що може принести наступний тиждень. Ситуацію можна описати словами Брехта: «Ми в повному розчаруванні і маємо стурбований вигляд. Завіса закривається, а всі питання залишаються без відповідей»

Ähnliche Artikel

Schaltfläche "Zurück zum Anfang"